Інтернат на Іршавщині, виховує 70-т дітей. Він не найгірший у регіоні, але на добробут усе одно грошей бракує. Тільки-но благодійники привезли нові ліжка, як з`явилась інша проблема. Приміщення інтернату, колишні культові споруди, і їх повернули монастирю. І тепер люди божі виставляють дітей на вулицю... 1 січня Світлані Роман виповнюється 15 років. Вона гарно співає, любить вишивати і мріє стати бухгалтером.
Математика – улюблений предмет і Світланиного однокласника Василя Будая. Він переконаний, здобуті в інтернаті знання допоможуть навчатися й далі.
Втім, дитячі мрії навряд чи збудуться. За останні десять років змогли отримати професію лише кілька випускників: одна дівчина стала офіціанткою, два хлопці – трактористами. Якимось дивом їм вдалося обійти закон, що не дозволяє вихованцям допоміжних шкіл-інтернатів продовжувати навчання. На заваді, мовляв, хай легкі, та розумові вади.
В інтернаті немає сиріт чи дітей, чиї рідні позбавлені батьківських прав. Усі 70 вихованців - із малозабезпечених або неблагополучних родин. Тож держава навіть не виділяє їм сирітських кишенькових грошей.
Їх ліжкам уже кілька десятків років. Не новіші й матраци з подушками. Що їх зможуть нарешті викинути, завдячують благодійникам і в’язням Бердичівської колонії строгого режиму.
Та очевидно, дітям доведеться спати на нових ліжках недовго. Вже за рік вони мають звільнити спальні приміщення, які до радянських часів належали монастирю. І хоча ченців усього троє, а сімдесятьом інтернатівцям іти нікуди, закон є закон.
Ці руїни – новий інтернат. Його почали будувати на початку дев’яностих, ще за грандіозним радянським проектом. Кілька корпусів планували об’єднати скляними переходами, з фонтанами й оранжереями. Пригадують, згори сипалися вказівки: грошей не шкодувати, все для дітей. Теперішні посадовці теж не забувають про інтернат і далі надсилають вказівки. Але дещо іншого змісту - приміщення звільнити, одну куртку носити два роки, черевики й капці – рік. А грошей на добудову хоча б скромнішого приміщення для інтернату не виділяють.